Ви чули колись про співочий музей з Михайло-Коцюбинська? Наталя Шурда яка працює у музеї селища об’єднала навколо себе дітей та виступає з ними, виконуючи автентичні українські пісні. Все це виглядає ще більш цікаво оскільки виступають вони у справжньому старовинному одязі.
Пані Наталя, розкажіть, як ви з Чернігова потрапили до Михайло-Коцюбинського?
За освітою я вчитель історії та англійської мови. Працювала в місті Чернігові у клубі за місцем проживання. Вийшовши заміж і переїхавши до смт. Михайло-Коцюбинське здійснила свою давню мрію – жити в селі, бути ближче до природи. Мати чоловіка – Катерина Андріївна – співала у місцевому хорі і одного разу я почула цей спів. Він був не схожий на звичний нам академічний вокал, це щось глибинне. Тоді я лише слухала і намагалася копіювати манеру виконання.
Відкрила у селищі курси англійської мови і почала навчати дітей. Хочу сказати, що для мене навчання і виховання нерозривно йдуть поруч. Пізніше мене запросили працювати у ліцей де я займалася гуртковою роботою – проводила Євроклуб.
Потім мене запросили працювати до Михайло-Коцюбинського історико-краєзнавчого музею зберігачем фондів. І тут, як кажуть, «Остапа понесло» (сміється). Я хотіла оновити музей, внести частинку народного мистецтва. Вже давно мене цікавив одяг, саме народний. Вишивані сорочки, спідниці, фартухи, віночки. Старовинні речі побутового вжитку – жива історія, яку можна побачити на власні очі. Спочатку мені виділили місце для декількох експонатів – манекени у національному вбранні, потім пішли речі повсякденного вжитку, далі ляльки. Наразі наша колекція постійно розширюється.
А як саме поповнюється ваша колекція?
По різному. Буває, що одяг дарують. Це завжди хвилююче і щімляче. Бо тримаючи у руках ці речі я розумію що вони років 50-70 дбайливо зберігалися у когось. Люди ці речі, можливо, одягали лише на свята – одруження чи щось таке. І тепер принесли до музею, передаючи мені естафету пам’яті. Буває, що купую на аукціонах – але ціни там не дешеві. Реставрую і надаю йому привабливого вигляду. Було у мене бажання зібрати колекцію народного одягу по областях – але поки що зупинилася на Чернігівській області, бо по-перше, це моя земля. А по-друге, у нас тут таке різноманіття узорів що хоч би їх зібрати. Також до музею приносять і речі побутового вжитку – прялки, чесалки, товкачки тощо. Є велика колекція паперових грошей та монет.
Я бачу у музеї справжній автомобіль, хоч і іграшковий. На таких колись діти по вулицях каталися.
Так. Автомобільчик користується шаленим попитом у малечі. Крім нього у музеї представлена і колекція ляльок. Їх я також реставрую, шию одежу тим, хто до нас потрапив голяка і сидять вони – приносять радість.
Розкажіть про ваш «Співочий музей».
Мене зачаровував народний спів. Тому знаючи про дитячі захоплення своїх гуртківців піснею запропонувала їм доєднатися. Так утворився етноколектив «Руна». Ми його називаємо «Співочий музей». Починали одразу співати у костюмах. Спочатку влаштували виступ у школі, робили музичну виставу по мотивам твору «Мавка» Лесі Українки. Потім почали співати перед відвідувачами музею. Це всім подобалось. Пізніше нас почали запрошувати виступати вже як музичний колектив «Руна» на різні заходи. Спочатку це було по смт. Михайло-Коцюбинське і навколишним селам.
Згодом їздили на фестивалі. Побували і у м. Чернігів («Поліське Коло») і у Києві, у Любечі. На паузу ми ставали у зв’язку з карантином, потім повномасштабне вторгнення на територію України у лютому 2022 року. Наразі ми продовжуємо свою концертну діяльність виступами.
Наш колектив маленький, 5 осіб, але так хочеться щоб він ріс. Щоб приходили до нас нові дівчата і хлопці! Так! Скільки є гарних козацьких пісень – про звитягу, про кохання, про силу і віру. Все це треба показувати людям. Говорити що нам є чим пишатися! Що ми не раби і «младший брат»! Ми вільний народ зі своєю багатовіковою історією!
Це культура. Знаєте? «Культ Ра» – поклоніння світлу. Тобто, культурною може бути лише людина що несе світло, випромінює його. Якщо говорити відверто, мені є чим зайнятися – музей, колекція старовинних ляльок і їх реставрація, родина. Але «Руна» – це те місце, де дитина може залучитися до творчості. До традицій своїх пращурів. Почути і заспівати старовинні автентичні пісні, своїм а не академічним голосом. Це про виховання патріотизму, якщо хочете. Про збереження пам’яті. І таких дітей одразу видно. У них є стержень. Вони вже Українці. Для них національне вбрання не лише якийсь одяг на манекені чи стара, пропахла цвіллю і поїдена міллю спідниця з прабабусиної скрині – це речі з історією, зі своєю енергетикою – живі, теплі. Можна 100 разів казати про виховання патріотизму але його не виховують по картинках з книжок і розповідях про славні часи Київської Русі та її велич. Вона йде виключно через живе спілкування, передачу досвіду, власне проживання. І тому коли дівчата одягають старовинні сорочки, спідниці, фартухи, підперізуються крайкою а голову прикрашають віночком і співають ті самі старовинні, автентичні українські пісні – ось тут і прокидається патріотизм. Ось тут і закладається любов до Батьківщини.
А як же дітям то цікаво! Бо це наша генетика. Це код нації! Діти знаходять у старовинних піснях шляхи до самовираження, до творчості. І це сучасно! Це може бути красиво і яскраво!
Сподіваюся що ми ще почуємо про «Руну».
Обов’язково!
–
Автор: Лариса Матвієнко, фото з фейсбуку Наталії Шурди
