Вони були найщасливіші у Всесвіті. Раділи кожному дню, купалися в коханні, насолоджувалися життям… Але війна все зруйнувала та спалила дотла їхнє щастя… Захищаючи Україну від російської орди, Андрій Сергієнко з Корюківки Чернігівської області героїчно загинув…
Дружина загиблого воїна Галина Сергієнко почала вести щоденник пам’яті. Жінка згадує емоційні моменти знайомства та спільного життя з коханим чоловіком, оплакує втрату і головне – таким чином залишає пам’ять про героїчного захисника.
На порталі «ЧЕЛАЙН» ми будемо знайомити вас із епізодами щоденника пам’яті та болю.
Мета цього проєкту – вшанування пам’яті Героїв, які віддали життя за Україну.
Також ми хочемо вкотре всім нагадати про те, що війна триває… Усі ми повинні про це пам’ятати і власними діями – кожен на своєму фронті – наближати Перемогу.
Вашій увазі дев’ятий епізод з «Щоденника пам’яті та болю»…
Спогад 9
Ти обожнював каву. Наші смаки не співпадали. Ти завжди пив чорну без домішок, а мені подобається з вершками, пінкою або сиропом.
«Спробуй мою каву! Впевнена, що вона смачніша від твоєї!» – пропонувала тобі я. І ти пробував кожного разу, а потім робив таке смішне обличчя, ще й починав чмихати, мов їжачок, ніби я тобі отруту чи несмачні ліки давала.
Згодом, коли ми почали жити разом, ти звик до цього смаку. Точніше, у тебе просто не було вибору.
Я люблю насолоджуватися процесом приготування кави. Обожнюю звуки закипаючої води в чайнику, запах кави, коли тільки відкриваю баночку. А ще мені подобається це відчуття спокою, коли тримаю улюблену чашку в руках, наповнену теплим ароматним напоєм. В моменти тривоги, я постійно повторюю цей ритуал… Але випити стільки кави за день я просто не в змозі.
Ти ніколи не сварив мене за цю звичку. Просто мовчки брав мою чашку з вже холодною кавою, переливав до своєї теплої і пив напій, поєднавши свій і мій смак. Ти не був у захваті від цього. Але ж чого не зробиш заради коханої, правда? Для когось це дрібниця. Для мене справжній доказ кохання. Адже замість холодної кави, ти наповнював мою чашку новим гарячим напоєм з вершками, знаючи, що і його тобі згодом доведеться допити. Починаючи з перших днів знайомства, ти завжди турбувався про мій комфорт. Ти вивчив мої звички і спокійно, не критикуючи, інколи поступаючись власним бажанням, робив все, щоб я була щаслива.
Знаєш, коханий, ми один одного варті.
Пам’ятаю, як ти розповідав мені під час чергового нашого «таємного побачення» про свою чудо кавоварку, яка готує неперевершену каву. І я, набравшись сміливості, таким, знаєте, трішки медовим голосом (як це вміють робити тільки жінки), промовила: « Я б хотіла спробувати чи смачніша кава з твоєї кавоварки від тієї, яку ми п’ємо зараз». В голові за секунду пронеслося безліч думок : «Хто тебе за язика тягнув? Подумає, нахаба. Точно, подумає». Чую твою відповідь:
«То давай завтра я тебе пригощу».
Ти наважився впустити мене в свій світ. Не без моєї настирливої участі, звичайно, але ж ти не перечив. Можливо, і подумав «Нахаба», проте як справжній джентльмен, дозволив дамі позадирати носика від відчуття своєї «неперевершеності».
Я зайшла до твоєї квартири, яка могла так багато розповісти про тебе. Планування кімнат та коридорів було точнісінько таким як і в моїй ( ну звісно ж, в одному будинку жили). Але це була інша квартира… Це був твій дім.
Ти провів для мене невеличку екскурсію. Я ж при цьому говорила різні неромантичні дурниці. Наприклад: « А у нас розетки не тут розміщенні. А ванна у тебе більша. А у нас стеля вища» (треба ж було щось говорити). Ти показав свою кімнату. Стіл, на якому стояв ноутбук, крісло, ліжко. Нічого зайвого. Ніяких квітів, метеликів і картин на стінах. Все по-чоловічому стримано.
А потім ми пішли до кухні. Ти посадив мене на стільчик біля столу, а сам заходився заварювати каву. Поки ти робив свою справу, у мене чомусь саме зараз прокинувся материнський інстинкт (можливо через те, що ми були саме на кухні, а можливо, тому що я не побачила звареної їжі на твоїй плиті?)
«А ти вечеряв сьогодні?»
«Ну, сметани поїв».
Сметани? Хто вечеряє сметаною?
«А ти взагалі сьогодні їв?»- не зупинялася я.
«До батьків ходив обідати» — твій голос був тихим, спокійним.
«Давай, я тобі щось приготую!»-я ж говорила досить емоційно.
Ти поставив дві чашечки кави на стіл, сів поряд. А потім, не промовивши ні слова, спокійно поклав мої ніжки на свої коліна. О, це було щось новеньке, але так приємно.
«Заспокойся. Я не голодний. Пробуй каву».
І я заспокоїлась. Використала стіну, як опору для спини, ніжки відпочивають. Життя прекрасне … Беру каву, куштую і… Розумію, що вона мені не зовсім смакує (звісно ж це не розчинна кава, яку виготовляють невідомо з чого, але до якої звикли мої смакові рецептори).
«Ну, як?» — дивлячись в очі, запитуєш у мене.
Я ж опускаю свої очі на чашечку з кавою: « Мммм… Незвичний смак. Нуууу… Смачно». Мені хотілося крізь землю провалитися. Здавалося, що вся кров прилила до мого обличчя. Вуха, щоки палали, ніби перцем гострим їх понатирали. Це був єдиний раз коли я тебе безсовісно обманула.
Кава, яка стала частиною нашої історії, ледь не призвела до розлучення (тут, я перебільшую, звичайно).
Одного вечора, коли ти вже за нашою сімейною традицією, робив мені каву, я запитала:
«А пам’ятаєш, як я вперше прийшла до тебе?»
«Пам’ятаю»- відповів ти і знову посміхнувся.
Ми трішки поностальгували за нашими «молодими роками» ( це було приблизно десь на третій рік нашого шлюбу). А тоді я не стрималася і бовкнула:
«Я тобі тоді не зізналася, але мені не дуже сподобалась кава». Звідки мені було знати, що ці слова ти сприймеш як образу?
«Не сподобалась? Чого ж не сказала? То я каву несмачну готую?»
Ти подивився на мене так, що твій ображений погляд, я запам’ятала на все життя.
Я зрозуміла, що ці спогади залишилися і в твоєму серці, а я… щойно їх зіпсувала.
«Коханий, не ображайся. Зараз, для мене немає смачнішої кави, ніж та яку готуєш ти (і я говорила відверто). А одразу не сказала, бо ми ще були на такому етапі, коли ти запросто міг перервати наше спілкування. Я боялася, що ти образишся на мене!»
«А зараз?»
«А зараз тобі нікуди діватись. Не розлучатимешся ж ти зі мною через те, що мені щось там не сподобалось. І, взагалі, ти також не в захваті від моєї кави».
Я випалила це, ще й язика тобі показала. Напад-найкращий захист. А потім підійшла до тебе, зобразивши образливу гримасу на обличчі. Ти, як завжди в такі моменти назвав мене «Злюкою-бобрем» і обійняв міцно-міцно. Ми не вміли, навіть, сваритися як нормальні люди і ніколи надовго не тримали образу один на одного.
До речі, зараз твоя кавоварка, моя найкраща подруга на кухні. Коли я дивлюся на неї, то уявляю тебе. Здається,ніби, ти відійшов в іншу кімнату і зараз повернешся, щоб зробити нам кави. Такої смачної та ароматної. Найкращої кави у світі.
Щоденник нашого життя. Спогади.
Куди ж так стрімко біжить наш час і чому завжди його так мало?
У нас немає часу, щоб обійняти рідних. Немає часу зателефонувати бабусі, батькам. Немає часу погратися з дитиною. Немає часу просто полежати, насолодитися книгою чи улюбленим серіалом, прогулятися містом. Ми не можемо собі дозволити побути на самоті стільки скільки нам необхідно знову ж через той клятий брак часу.
З віком починаєш цінувати найдорожчі моменти, а особливо ті, час яких минув і які неможливо повторити.
Час – та загадкова частина нашого життя, якої не вистачатиме постійно. Наздоганяти його – велике безумство, проте ще більше – намагатися зупинити.
Споконвіків людство витрачало всі свої вміння, щоб навчитися контролювати час. Ми досліджували його, робили нові відкриття, і навіть створили чудо-годинники. Проте так і не змогли підкорити.
Ми не можемо повернути втрачений час, скільки б не намагалися, скільки б не доклали зусиль і не прочитали б молитов.
Час дає моменти, потім спогади, щось відбирає, а щось залишає назавжди. Ми можемо зупинити стрілки годинника, можемо прокрутити їх назад і, займаючись самообманом, додати кілька годин. Але це ілюзія, яку ми створили самі.
Вже більше ніж півтора року як плин часу для кожного українця змінився. Наші серця завмерли 24 лютого 2022 року. Постійна тривога, відчуття страху, пережиті трагедії, скували нас кайданами так міцно, що аж дихати важко, а мозок просто відмовляється працювати через нестачу кисню.
Серця завмерли, а час продовжує йти…
Тривалість секунди, хвилини, години все та ж. Змінилося лише наше відчуття часу. Змінилися ми…
Я завжди намагалася бігти за часом. Хотіла випередити події, щоб трішки виграти його (час) для себе. Шалена гонка виснажувала. Спочатку я прагнула подорослішати, стати самостійною, швидше вивчитися, створити родину. Але плин часу був таким повільним для мене. А зараз? А зараз навпаки. Події в моєму житті так швидко відбуваються, змінюють одна одну і я не встигаю до них пристосуватися, звикнути. Болюча втрата, війна, безумний страх та тривога, довгі місяці розлуки, пошук нових можливостей та стабільності на роботі, знову болюча втрата, швидке дорослішання сина, новий дім. І я…, мов той годинник, який не витримав постійного втручання в його роботу через переведення стрілок то вперед, то назад, зламалася.
Зламаний годинник… ззовні такий самий, але стрілки завмерли і більше не показують час.
