Липневий вечір на Чернігівській трасі – це завжди красиво. Яскраве лазурне небо. Всі відтінки зеленого у лісах вздовж дороги.
Настільки густих і чарівних, що в голові з’являється думка: «Була би мавкою – жила б саме у такому лісі».
Затишні будиночки з повітряними різьбленими ґанками, утоплені в квітах. Родини лелек, які височіють у гніздах вздовж дороги.
Протягом останнього року це також боляче, бо око постійно виловлює нагадування про скалічену росіянами реальність.
Ділянки зрізаних боями дерев у лісі. Зруйновані будинки. Знаки нагадування про небезпечні узбіччя під пустими лелечими гніздами.
Я їду у Количівку. Це село в Іванівській територіальній громаді, яка за понад місяць російської окупації Чернігівщини постраждала найбільше.
Через села громади росіяни намагались зайти в тил до наших захисників та взяти в оточення Чернігів. Частина сіл опинилась в окупації.
Тут найбільше лютували до людей. Найвідомішим прикладом став імпровізований концтабір, на який окупанти перетворили школу у селі Ягідне. Але від окупантів постраждали всі села.
– Ви тільки отут не знімайте, бо тут позаростало сильно. Бачите, яка трава висока?
– Ну, ви серйозно?
– Так. Я переживаю. У мене до війни знаєте, який тут газон був? Можна було просо розсипать, а потім все до зернинки зібрать. Отак все чисто викошено було. А тепер, бачите, як неохайно наросло…
Це була наша перша розмова із Олександрою Курилець наприкінці літа 2022 року. Ми стояли посеред фундаменту її будинку, знищеного росіянами.
Саме оцей зарослий куточок двору цікавив найбільше – там серед кропиви і дрібненьких квітів лежали уламки «Градів» і касетних снарядів, які стерли її будинок.
Після слів про некошену траву в мені щось перевернулось. Ми розговорились. Вона розповідала про себе, доньку і онуку, про війну, і школу, у якій працювала все життя.
Так почалася моя історія принагідних заїздів до Количівки.
Школа
Коли у справах заносить до Чернігова, дорогою назад намагаюсь завернути в гості до родини Олександри. Це завжди вечір.
Завжди сповнений такої кількості душевного тепла, що у нього можна пірнати з головою.
Проїжджаю повз школу. З-під її воріт на велосипедах саме роз’їжджається гамірна компанія підлітків.
Школа тут має особливе значення. Майданчик біля неї – центр дитячо-підліткового життя. Сама школа стала укриттям під час боїв за Чернігівщину для більш ніж 150 людей.
Кілька тижнів вони тут практично жили: у підвалі ховались від обстрілів, у дворі варили на всіх їсти.
Після того, як росіян вибили з області, разом відновлювали школу до початку нового навчального року.
Ремонти
Вже більше року вечори Количівки присвячені відновленню та підтримці. Село потроху залатує рани війни. У будинках, повз які їду, в очі впадають нові вікна, свіжоперекритий дах, перекриті новими дошками горища.
У невеличкому будинку родини Олександри оновлений дах. Це – будинок її доньки Наталі. Вона сама живе тут відтоді, як її дім у сусідній Іванівці знищив один з найстрашніших обстрілів громади 7 березня 2022 року.
Спочатку, коли у будинку опинились три родини – бабусі, доньки та онуки – було трохи тісно.
«Усі збилися, три хазяйки на кухні, кожна знає, як краще, кухонька маленька, то трохи сварились, хто що робить. Тепер вже звикли, у кожного свої задачі», – сміється Наталя.
Побут
Ми вмощуємось на маленькому чистому подвір’ї поговорити. Потроху про все. Мій план – ще й розпитати про вечори Количівки.
Навколо між квітами вільно гуляють кури і кілька качок.
Бігають два привітні пекінеси. Третього – найбільш скандального – Олександра тримає на руках.
Вони обидві позитивно говорять. Наталя багато сміється. Розповідає про собак. Про квіти. Про те, як потроху підтримує військових.
До військових у цій родині особливе ставлення.
«З Количівки наші хлопці росіян вибили. Якби не вони – ми теж опинились би в окупації і було б те саме що і в Іванівці, і в Ягідному», – каже Олександра.
Тому, поки вона на роботі, Наталя намагається підтримувати захисників – поїхати організувати їм прання, зібрати передачку на фронт.
Розказує, як на Великдень розвозила по блокпостах на трасі свячені пасочки, аби вони мали чим відсвяткувати.
«То я вперше в житті бачила, як чоловіки плачуть від розчулення, так їм того тепла не вистачало», – розповідає.
Вони зараз хазяйнують вдвох. Олександра – у дворі та городі, Наталя – на кухні: «По здоров’ю мені ані важке носити не можна, ані на сонці довго бути. То я зранку прокинулась, наварила, нажарила, напекла, то поки вже всі повставали – у мене все готово.
Оце раз ввечері попросила маму спекти щось смачненьке, як у дитинстві, то вона аж розгубилась. Каже, я все так добре роблю, що вона вже забула, як готувати».
Жінки
Життя в селі тепер повністю тримається на жінках.
«Молодь майже вся повернулася. Хлопців мало, майже всі воюють, – каже Наталя. – Але дівчата наші тепер, здається, все навчились самі робити.
Уже всі отримали права, самі і на тракторах їздять, і на машинах.
Вже вміємо і пиляти, і рубати, і косити, і що хочеш. Спеціалістки широкого профілю».
Можливостей для заробітку в самому селі практично не лишилось – майже всі підприємства знищені росіянами. Тож на роботу, кому вдалось її знайти, їздять переважно у Чернігів за 30 км.
Все зароблене витрачають на відновлення зруйнованого.
«Вечорами у нас тут всі займаються своїми справами. Кожен будується, хто як може. Більшість – своїми силами та з допомогою волонтерів, – каже Наталя. –
Нам от якраз днями допомогли дах перекрити, його посікло трохи. Вже добре, бо втомилися з тими тазіками у дощ по хаті бігати».
Розмову перериває тривожне мукання на вулиці. Визираю через паркан – на мене трохи розгублено дивиться корова.
Придивляється, сумно мукає, незадоволена побаченим, та іде до наступного подвір’я. Там теж зупиняється когось кликати.
– Це вона загубилась?
– Та ви що! У нас, якщо корова загубилась, це було б не просто кошмар, це – кошмаріще! Вона годувальниця не на одну родину. Коровами тут не розкидаються. Відбилась, зараз дівчата по неї прийдуть.
«То вечори у нас більше вдома, для себе, – продовжує Наталя. – Оце минулого тижня донька подруги просила з нею на танці піти.
Там далі по трасі у нас був комплекс відпочинку – кафе, баня, альтанки біля озера.
Їх теж розбомбили, буквально кілька номерів лишилось, але вони потроху відбудовуються. То вони там зробили маленьку дискотеку.
Я думала, ми туди приїдемо, і будемо самі, наче два дебіла. Бо ж війна на вулиці. Приїхали – людей повно, танцюють, пікніки роблять. Було трохи дико».
Але це була лише одноразова можливість видихнути. Більшість вечорів присвячені дому.
У соцмережі Наталя намагається не заходити. Так спокійніше:
«Оце вчора випадково залізла в Тік-ток. І одразу показало якось кацапського блогера, який радів, що в нас щось розбомбили і казав, що треба ще більше. Мені аж серце розболілось.
От ніколи не бажала людям зла, але тут би взяла за ногу, за руку і роздерла як жабу».
Квіти
Її антистрес – квіти. Вони ростуть скрізь, різні і шикарні. Особливо лілії. Напівжартома кажу, що вона могла б спокійно відкрити квітковий салон.
«Та ну яке, – відмахується Наталя. – Це для душі. Минулого року їх майже не було, то зараз я відриваюсь. Чуєте, як пахнуть?
Мама завжди в мене по носі бачить, що я з квітами поралась.
Якщо ніс плямистий від пилку – була в саду. Але ж це неможливо пройти і не понюхати!».
На прощання вона зрізає мені кілька гілок лілій. Каже, красою треба ділитись. Бо вона лікує.
Квіти відображають суть жінок цієї родини. Вони вміють генерувати красу лише теплом душі та працею.
Вирощувати нескінченні ряди квітів серед зраненої війною місцевості. Постійно віддавати щось на підтримку фронту, втративши більшу частину власного майна.
Відбудовувати життя після війни через біль та втрати. Підтримувати інших, без огляду на те, що це може применшити їхні власні ресурси.
«Головне, аби перемога, – каже Наталя. – З усім іншим ми впораємось».
–
Автор: Євгенія Мазур, Вечір
