За інформацією: Суспільне Чернігів.
ФОТО: Суспільне Чернігів
21-й день повномасштабної війни Ярослав Кривченко зустрічав у своєму напівзруйнованому будинку на північній околиці Чернігова, що називається Бобровиця. Лежачи у спальному мішку, чоловік міцно стискав м’яку іграшку. Попри сірий попіл та дим після бомбардування, вона все ще пахла сином і нагадувала, як вчасно він вивіз родину в евакуацію.
Мине кілька днів, і ворог доб’є те, що залишилося від дому Ярослава та мрій про життя тут. Вогонь спалить музей: колекцію машинок, які чоловік старанно збирав впродовж 15 років. На купу чорного згарища перетвориться все: меблі, речі, техніка і всі дрібнички, які роблять кожен дім унікальним.
Тоді, у березні 2022-го, Ярослав майже не думав про це. Щоранку він прокидався і їхав допомагати людям: когось віз у лікарню, когось в евакуацію, а когось – додому з роботи. За той місяць його «універсал» перевіз понад сотню людей. Усвідомлення руйнування та втрат прийшло пізніше, коли ЗСУ звільнили північ України від окупантів. Своїми спогадами про обстріли Чернігова Ярослав Кривченко ексклюзивно поділився з Суспільне Чернігів.
Ярослав Кривченко. ФОТО: Наталія Найдюк
«Кінь педальний»
Ярослав Кривченко все життя працював ювеліром. Спочатку в майстернях, а потім відкрив власну справу і виготовляв прикраси. Та згодом попит на цю послугу впав, тому чоловік почав ремонтувати ювелірку. Крім золота та срібла Ярослав мав ще одне захоплення – раритетні речі. Якось у далекому 2008 році на пункті приймання металобрухту він побачив машинку з дитинства.
«Це був буквально кінь педальний (посміхається, – ред.). Знаєте, що це? Машинка 60 сантиметрів довжиною, верх у вигляді коня, знизу педалі. Вона була в ідеальному стані. Тоді власник того пункту подарував мені її просто так. Ці речі у той час не цінувалися, їх можна було назбирати у місцях, де приймали металобрухт», – пригадує чоловік.
Машинка у вигляді коня. ФОТО: Ярослав Кривченко
Згодом такі машинки почали продавати на аукціонах. Ярослав їх купував: цілі і розбиті. Усе це складував удома, а у вільний час реставрував. Так за 15 років назбиралося 20 різновидів автівок, а сам «автопарк» складав понад 100 штук. Деяких екземплярів час не торкнувся, вони були навіть із оригінальними наліпками. За словами колекціонера, за такі машини у гарному стані поціновувачі платили по одній тисячі доларів. Ярослав продав кілька моделей, решту залишив собі для душі.
Машинки із колекції Ярослава Кривченка. ФОТО: Ярослав Кривченко
Машинка з колекції Ярослава Кривченка. ФОТО: Ярослав Кривченко»Я планував відкрити на подвір’ї музей, робити виставку. Мріяв на пенсії відреставрувати розібрані машинки. Це була моя справа для душі: я мав майстерню, обладнання. Але я збирав не тільки машинки, в мене були й старі патіфони, платівки, іграшки, предмети інтер’єру… Я любив відшукати щось старе, відреставрувати його і користуватися», – ділиться Ярослав Кривченко.
Машинка з колекції Ярослава Кривченка. ФОТО: Ярослав Кривченко
Наші відкрили магазин, розстріляли алкоголь і сказали людям брати їжу
24 лютого для Ярослава ранок почався о четвертій. Тоді знайомий, якого підняли за тривогою, попросив відвезти його на роботу. Ярослав не усвідомлював, що почалася війна. Але попри такий ранній час у місті вже спостерігав незвичну поведінку людей.
«Я зрозумів, що відбувається щось серйозне, коли побачив, як подекуди автівки їдуть на червоне світло. Це було максимально дивно. Я завіз товариша, приїхав до себе в майстерню, попив чаю. Потім в новинах прочитав, що війна. Вирішив заправити авто, як виявилося потім, це було правильне рішення», – пригадує чоловік.
Мікрорайон Бобровиця, де жив чоловік, розташований на півночі Чернігова. Його, як і сусіднє село Новоселівка, росіяни обстрілювали з артилерії та авіації. Там пошкоджено чимало житлових будинків, під завалами та від обстрілів загинули люди. Перебувати там було настільки небезпечно, що на віддалені вулиці навіть служби не приїжджали: ані поліція, ані ДСНС, ані швидка. Відтак пересування лікарів, евакуацію місцевих переважно забезпечували цивільні, які мали власні автівки та пальне.
Ярослав з перших днів зрозумів, чим може бути корисним. Відтак приїхав до районної лікарні на Бобровиці та запропонував свої послуги.
Районна лікарня у Чернігові під час блокади міста. ФОТО: Ярослав Кривченко»Я сказав, ось я, ось мій номер телефону. Я буду возити поранених, лікарів, кого треба. І так почав чергувати в районці. У мене був «універсал», який перевозив людину навіть лежачи», – пояснює Кривченко.
Так, курсуючи містом, чоловік на власні очі бачив, як містом розростається війна. Перший масований обстріл пережив, коли на прохання знайомих приїхав перевірити їх квартиру біля Епіцентру. За кілька хвилин російські військові почали обстрілювати гіпермаркет. Тоді його зруйнували, а Ярослав повертався додому крізь дим палаючого будмагазину.
Якось Ярослав відвозив хлопця з роботи в село. Біля місцевого супермаркету стояла черга. Кривченко порадив пасажиру купити продуктів, бо знав: в селі вже нічого не працює. Виявилося, військові відкрили магазин, розстріляли алкоголь і сказали місцевим узяти їжу. Кожен брав те, чого потребував.
Коли ворог почав обстрілювати Бобровицю, то одними з перших постраждали електромережі. Ярослав привіз електриків на своєму авто. Тоді світло на нетривалий час вдалося повернути двом кварталам.
Але найстрашніше почалося, коли полетіли літаки. Вони кілька разів бомбардували районну лікарню. Також скинули бомбу на полк зв’язку неподалік, там загинули люди.
«Я віз поранених військових в обласну лікарню, у них обличчя забинтовані. Чую, один із них хвилюється, що лице негарне буде. А я дивлюся, з іншої автівки вивантажили загиблих хлопців… Промовчав тоді, нічого не сказав», – пригадує Ярослав.
Війна змусила бути винахідливим. Якось треба було вивезти неходячу жінку, вона була важка, тому Ярослав не мав сил винести її самотужки. А потім знайшов вихід: посадив її на стілець зі спинкою і разом із випадковим перехожим занесли її в автівку. Цим методом чоловік скористається ще не раз… Загалом за 40 днів облоги міста своїм «універсалом» він перевіз понад сотню людей.
Російські військові поцілили в єдиний двір на «кутку», де була колонка з водою
Дружину з сином до Києва на евакуаційний потяг Ярослав вивіз 10 березня після того, як побачив танк недалеко від дому і відчув, що таке снайперський обстріл.
«З нами в машині їхали ще дві жінки та іноземець Тофік з Арабських Еміратів. Я випадково зустрів його біля ЦУМу в Чернігові, коли шукав адресу наших попутниць. Він був розгублений, хотів виїхати. Я мав одне вільне місце, тож забрав і його. В Києві ми всі ночували в його квартирі. Сусіди Тофіка, коли дізналися, звідки ми, пригостили мого сина пиріжком та яблуком. Це було так щемливо. І я тоді осягнув, що з нами відбувається і звідки ми приїхали… Наступного ранку посадив своїх на евакуаційний потяг. Потім пішов за авто на стоянку. У Києві місцеві тоді дуже дивувалися, що я повертаюся до «пекла». Але там був мій дім..», – пригадує Ярослав.
За кілька днів у Чернігові про евакуацію попросила ще одна родина: бабуся, мама і дитина. Чоловік вивіз їх у безпечніший район Чернігова. Це сталося вчасно: того ж дня у їхній дім прилетів снаряд… Ярослав вважає, що росіяни цілили туди, бо це був єдиний двір на «кутку», де була колонка з водою і через це там часто збиралися люди.
Районна лікарня у Чернігові. ФОТО: Ярослав Кривченко
«Пологова кімната» у районній лікарні в Чернігові. ФОТО: Ярослав Кривченко
У районній лікарні жили хворі з тубдиспансеру, була пологова кімната, відокремлена від решти звичайною ковдрою. Також у лікарняному бомбосховищі було чимало цивільних, які втратили домівки або почувалися вдома небезпечно.
Довкола бігало багато тварин: породистих доглянутих собак, котів, корів, курей… Люди залишили господарство і шукали порятунку деінде.
«Якось я їхав на Боровицю, дивлюся, йдуть чотири жінки. Просто дорогою, легко вдягнені. Питаю: ви куди? А в них дім згорів за містом, тож ідуть, куди очі дивляться. Я запропонував їм бомбосховище в районці, поки не знайдуть інший прихисток чи не вирішать, що робити далі», – згадує Ярослав, стримуючи сльози.
А 15 березня в нього самого не стало дому…
«Коли пил осів, я побачив, що бомба прилетіла в мій будинок»
Для Ярослава його дім – це не просто суміш цегли, дерева, цементу та скла. Це його всесвіт, мрії та плани, які він будував впродовж 10-ти років.
«Я вклав у цей дім в чотири рази більше, ніж він коштував. За кілька місяців до повномасштабного вторгнення приїхала шафа – це був останній «штрих» в ремонті. Я міг сказати, що на той момент дім і двір повністю готові для комфортного та довгого життя родини», – говорить Ярослав.
15 березня Ярослав приїхав з чергування. Зайшов додому. А потім чомусь подумав, що варто перегнати авто у двір сусідів, які виїхали. Над мікрорайоном постійно висіли ворожі дрони, і чоловік розумів, що дуже «примелькався», адже постійно когось возив. Відігнавши авто, пішов у гараж інших сусідів вечеряти.
Будинок Ярослава Кривченка після влучання ракети. ФОТО: Ярослав Кривченко»Ми почули, як гудуть літаки. Їхній звук викликає паніку та істерику, бо ніколи не знаєш, куди впаде і що розірве. Почули постріл. Відкриваєм двері гаража, а там як у кіно: від сірого пилу нічого не видно. Коли пил осів, я побачив, що прилетіло в мій дім», – згадує Ярослав.
Навколо дому паркан перетворився в крихту. Майстерня впала. В домі повилітало скло, вибуховою хвилею відкрило каналізаційну шахту, завалило її сміттям і закрило люк. Меблі і речі потрощило. Однак стіни та дах встояли. Тож Ярослав вирішив ночувати в домі. Заліз у спальний мішок, вкрився ковдрами. Думки не давали спокою. Він так довго, день за днем будував цей дім для родини, мріяв бавитися тут з онуками, ремонтувати свої машинки… Там, де за однією з версій у тілі живе душа, щось шкрябало. Аби якось змастити той скрегіт, Ярослав знайшов м’яку іграшку сина, вдихнув її запах, міцно притис до грудей і намагався заснути.
Іграшка сина Ярослава Кривченка. ФОТО: Ярослав Кривченко
Наступні дні були важкими. Росіяни посили обстріли мікрорайону. І в дні, коли не треба було когось вивозити, Ярослав з сусідами латали двері та вікна сусідів, які виїхали з міста. Автівка Ярослава чимдалі ставала схожа на бляшанку: розбите лобове і вибите бокове скло, відірване дзеркало… Але вона все одно виконувала свою роботу.
20 березня Ярослав знову був на чергуванні в районці. Почув приліт. А коли приїхав додому, то побачив, що дім згорів… Все, що зміг врятувати, – ота м’яка іграшка сина, фото і його медалі…
Зруйнований будинок Ярослава Кривченка. ФОТО: Ярослав Кривченко
Згоріла колекція машинок Ярослава Кривченка. ФОТО: Ярослав Кривченко
Зруйнований будинок Ярослава Кривченка. ФОТО: Ярослав Кривченко
Родина Кривченків – Ярослав, Людмила та син Платон. У цій вишиванці Ярослав одружувався. А ліхтар у руках сина Платона – це раритетна річ, яка належала прадіду Ярослава. Всі ці дорогі для родини речі знищені. ФОТО: Ярослав Кривченко
Життя триває…
Дружина з сином повернулися в Чернігів навесні 2022 року. Зараз родина живе у квартирі незнайомих людей. Їх пустили пожити безкоштовно, сплачують лише комунальні послуги. Подружжя працює, а від держави отримує по дві тисячі гривень, як люди, що втратили житло.
«Універсал», який вивіз з оточеного війною міста десятки людей, стоїть на подвір’ї батьків Ярослава. Авто потребує чимало грошей та умілих рук автомайстра.
Автомобіль Ярослава Кривченка, яким він вивозив людей під час блокади Чернігова. ФОТО: Ярослав Кривченко
«Найбільшою проблемою для нашої родини зараз є соціальний захист. Наразі немає єдиного переліку, що і де ти можеш отримати. Хто більш прудкий, той собі знайде. А якщо сам не підеш, то ніхто нічого тобі не повідомить. Хоча це мали б бути стандартні товари, послуги, однакові для всіх», – резюмує Ярослав.
